“Я люблю тебе, як сіль”, – сказала наймолодша донька короля, за що батько, розсердившись, вигнав її. Та коли добрий чарівник зачарував королівство нерозумного правителя і в ньому пропала сіль, батько зрозумів, що був неправий. Це всього лиш казка, але наукою доведено: на щодень організму людини потрібно 4 грами білого мінералу, а 130 грамів солі може стати смертельною дозою для дорослого. Ось така тонка грань. Про те, що сіль не тільки присмачує страви, а й конче потрібна організмові, людство зрозуміло дуже давно. Тому її добували в різні способи. Прикарпаття не стало виключенням, пише сайт frankivsk.name.
Солеваріння: традиції та перші способи добування
“Розсипав сіль — буде сварка”, – стверджує народне повір’я. В ньому є частка істини, тому що сіль була дуже дорогим продуктом, і, розсипавши її, можна було добряче отримати на горіхи. Сіль була настільки дорогою, що були часи, коли нею послуговувались як грошима для оплати. Найбажаніших гостей зустрічали хлібом-сіллю, тобто підносили найдорожче, що могли господарі запропонувати. Ділячись цими продуктами, господарі демонстрували найвищий ступінь поваги. Тож сіль посідала чільне місце серед основних продуктів.
На Прикарпатті солеварний промисел був одним із найдавніших. Наш край щедро обдарований покладами цього мінералу. Майже в кожному районі сучасної території області були соляні джерела, з яких виварювали сіль. Обсяги видобутку дозволяли забезпечити потреби регіону і навіть дозволяли торгувати нею.
Технологія солевидобування, якою послуговувалися в давні часи, доволі проста: з соляного джерела бралася солона вода, заливалася в чани, ця посудина ставилася на вогонь, і, випаровуючи воду, отримували сіль. Складність полягала в тому, що соляна ропа рідко де була на поверхні. Як правило, вона залягала глибоко під землею. Тому щоб до неї дістатись треба було спершу викопати повноцінний колодязь. У місцях, де були великі поклади солі, створювались масштабні видобувні промисли.
Долинський солевиварювальний комбінат
В місті Долина сіль добували ще в X столітті. Виварювання солі було у власності короля, проте він дозволив будь-кому займатись цією справою і дозволив брати розсіл з королівської копальні, проте кожен мусив платити 1 гріш за відро. Поступово навколо родовища розрослось повноцінне підприємство, на якому працювало до сотні працівників. Роботи було досить: одні витягали сировицю з колодязів, інші заготовляли дрова для вогню, треті власне виварювали сіль. Таке виробництво тривало до ХІХ століття, аж поки у 1898 році відбулась масштабна пожежа, яка знищила всю солеварню повністю. І, здавалось, долю виробництва вирішено. Та працівники не опустили руки, вони поїхали до самого цісаря у Відень. Їх, на диво, прийняв особисто цісар, вислухав і взяв відбудову під власний контроль. Так промисел Долинщини було відновлено, а сама солеварня пропрацювала до середини 90-х років XX століття. Важкі часи становлення незалежності негативно вплинули на виробництво, воно стало збитковим та поступово припинило своє існування.
На середину 20-х років XXI століття залишилось кілька будівель в край занедбаному стані.
Добування солі на Надвірнянщині
У Надвірнянському районі є село Молодків, яке стало осередком видобутку солі регіону. Здавна тут добували цей білий мінерал. У самому центрі села у всі часи було від 2 до 8 веж-варилень, з яких черпали ропу і виварювали сіль. Сіль у цій місцевості дрібна і біла. Завдяки солі у XV столітті Молодків отримало статус містечка. Але у 1783 році Австро-Угорщина запровадила монополію на видобування солі й промисел занепав. Проте і зараз є в селі криниця, з якої місцеві черпають сировицю. Її використовують в їжу одразу, не виварюючи. Ті, хто звик користуватись розсипною сіллю, варять її. Стверджують, що для того, щоб отримати 1 кг солі, треба 5 л ропи і варити треба щонайменше 5 годин, поступово помішуючи.
Косівська солеварня
Косівська “жупа”, так на Прикарпатті називали соляну копальню, була чи не найдавнішою в Карпатах. Відкрили її випадково, спостерігаючи за дикими тваринами, місцеві побачили, що до одного озерця ходить вся звірина. Спробувавши на смак воду, переконались, що вона солона. Це неабияк потішило горян, оскільки за сіллю треба було мандрувати до інших сіл. Відстань хоч і була недалекою, та подорож через ліси не віщували бути приємними. І з того часу косівчани мали свою сіль. Однак староста, що жив у Снятині, довідався про це і прибрав промисел до своїх рук. Справа була прибутковою і захланний війт користав з неї по максимуму. Він не зважав, що ліси вирубуються катастрофічно швидко. Стверджують, що в Австрійський період тут виварювали до 700 тонн солі на місяць, транспортуючи її в різні куточки держави.
На солеварні працювали сотні працівників, але польська влада закрила її, позбавивши людей заробітку. На це було кілька причин: сіль була конкурентом для польського аналогічного продукту і працівники солеварні були надто небезпечні для польського уряду, оскільки люди були свідомими та гуртувались навколо національної ідеї. Що косівчани були самосвідомі, свідчить той факт, що солевари мали свою профспілку, створили бібліотеку та навіть мали свій оркестр, який закупили у Празі. Вони змушували владу рахуватися з ними, тому були небажаними для польських магнатів.
Добували тут сіль двома способами: шахтним та традиційним виварюванням. На глибині 300 м залягав соляний пласт товщиною в 30 м. Працівники солеварні викопували шахти, прокладаючи багатокілометрові ходи, і вибирали сіль. Шахтним методом користувались до 1915 року, доки шахту не затопило. З того часу займались тільки виварюванням. Однак метод виварювання був вдосконалений та механізований. Ропу із затоплених шахт відкачували двома потужними помпами, подаючи її трубами до великих казанів. Кожен мав площу 88 м². Для потреб солеварні щорічно поставляли 4000 тонн дров. Готову продукцію вивозили підводами до залізниці в місті Заболотів. З історичних документів відомо, що в 1929 році Косівська солеварня виготовила 5213 тонн солі. Також з документів відомо, що польська влада, маючи монополію на продаж солі, закуповувала тонну готової продукції за ціною 70 злотих за одну тонну, а продавали по 285 злотих. Отже, заробляючи більш як 400%.
Після закриття промислу на території солеварні було створено оздоровчий заклад з басейном, тенісними кортами та соляними ваннами. Та все це було знищено після приходу радянських окупантів. Заклад став казармою для солдатів, а склади конюшнями. Перед відходом у 1941 році весь комплекс був підірваний. Зараз виробництво солі не проводиться, а багаті поклади ще чекають дбайливого господаря.
Калуш — місто солі
Назва самого міста Калуш походить від слова “калюші”, що означає сольові джерела. Почали тут добувати сіль ще в XV столітті. За документами на той час в місті та околицях було понад 10 соляних джерел. Біля самого Калуша була найбільша солеварня, яка використовувала сировицю з трьох криниць одночасно. Соляний промисел тривав кілька століть. Механізували її аж в 1853 році, коли завезли парову машину для викачування ропи. Згодом, коли за допомогою машини вдалось викачати солону воду, появились шахти, максимальна глибина яких сягала 250 м. Шахти мали поклади такої солі, що стало можливим вивозити її вагонетками. Попри те, що видобуток мав значні потужності, у 1875 році він був закритий через економічну кризу. Аж в 1922 році вдалось відновити його діяльність і Калуш зумів відновити солевидобуток, поступово створивши цілий солепереробний комплекс. Починаючи з середини 50-х років XX століття, солевидобувна галузь стала невіддільною частиною життя калушан. Навіть сучасний герб міста має зображення солі.
Соляні джерела Рожнятівщини
У селі Петранки на Рожнятівщині теж є соляні джерела, які місцеві використовували для видобутку солі. Таких криниць було 12. До наших днів збереглись тільки 3. Біля цих джерел було збудовано солеварню. З початку діяльності власником був магнат з Калуша, який заборонив місцевим жителям брати сировицю для своїх потреб. Тому селяни брали додому інструмент, яким працювали, вдома вимочували його та таким чином мали змогу присмачувати свою їжу. До Петранків приїжджали купці з інших областей та навіть різних країн за якісною сіллю.
Перспективи для Прикарпаття
Як бачимо, проблем із сіллю в нашому краї не було ніколи. Зараз, окрім Калуша, в промислових масштабах сіль не виробляється, проте поклади ще є достатньо великі. Тому при потребі та мудрому керівництві давній промисел солеваріння можна відновити. Обов’язково місцевим органам влади слід було б віднайти архівні документи, реставрувати те, що залишилось від промислу, створити музеї та туристичні маршрути до цих місць, розвідати та розвивати можливості для оздоровчих закладів. Це важливо для збереження історичної пам’яті та і економічна вигода від туристичної та оздоровчої сфери була б не зайвою.
