Скульптор і кераміст Михайло Мурафа — один із тих митців, чия творчість формує культурну пам’ять Прикарпаття. Його роботи з глини, каменю та дерева прикрашають театри, музеї й приватні колекції в Україні та за кордоном, а власний сад-майстерня навпроти ліцею №5 перетворився на живий мистецький простір. Як народжуються скульптури з природних матеріалів, чому митець уникає гонитви за трендами та як традиція стає сучасною — в історії про життя і творчість Михайла Мурафи на frankivsk.name.
Косівська школа і шлях до власної мови
Михайло Мурафа народився у селі Бовшів неподалік Галича. Освіту здобув у Косівському училищі прикладного та декоративного мистецтва — середовищі, яке сформувало не одне покоління українських митців. У ті роки там панувала ужиткова кераміка: тарілки, куманці, вази. Але Мурафу тягнуло до об’єму, до «круглого», до ліплення.
Перші його роботи були невеликими, виконаними в традиційній косівській кольоровій гамі. Сьогодні вони зберігаються у краєзнавчому музеї. Згодом художник відмовився від прямого наслідування стилю — вирішив, що, живучи у Франківську, має говорити власною мовою. Цей вибір став визначальним: Мурафа не відтворює традицію, він у ній живе.
Сад, який починається з дитячої мрії
Цей будинок Михайло Мурафа запам’ятав ще з дитинства. Коли маленьким хлопцем ішов з мамою на базар, він завжди звертав увагу на це місце — непримітне, але затишне. У 1999 році мрія стала реальністю: художник придбав будинок, а за сприяння тодішнього міського голови Зіновія Шкутяка отримав землю для створення саду скульптур.
Площа саду невелика, але продумана до деталей. У центрі — коло, традиційний елемент садово-паркової композиції, від якого розходяться сегменти з рослинами та скульптурами. Ідея виникла ще під час участі Мурафи у симпозіумі керамістів у Латвії, де він побачив невеликий музейний сад із малими скульптурами. Цей образ, зізнається митець, переслідував його роками — аж поки не втілився у Франківську.
Сад Мурафи — екзотичний і водночас камерний. Тут ростуть пальми, які на зиму переносять до будинку, магнолії, що навесні вибухають цвітом, барбарис, який навіть плодоносить, попри невідповідний клімат. Поміж кущів причаїлися фігурки з живоплоту, а над головою звивається виноград. Окрема гордість — тис ягідний, рідкісна і вибаглива рослина, подарована митцеві академіком. Його отруйні, солодкуваті ягоди — ще один символ цього саду: краса і небезпека поруч.
Сьогодні садом опікується син митця — Юрій Мурафа. Сам же Михайло зізнається, що любить не так доглядати створене, як постійно вигадувати нове. Час від часу тут відбуваються виставки, тоді ворота відчиняються для всіх охочих. У звичайні дні в сад часто приходять учні художніх шкіл — малювати, спостерігати, вчитися бачити форму в живому просторі.
Монумент, що став обличчям театру
Найвідоміша робота Михайла Мурафи — монументальне керамічне панно у вестибюлі Івано-Франківського драматичного театру імені Івана Франка, створене у 1979–1981 роках разом з Василем Вільшком, Йосипом Косовичем та Олександром Медведєвим. На площі понад 100 квадратних метрів розгортається справжня ода Гуцульщині: сцени з життя, свята, будні, легенди.
Панно виконане у техніці глазурованого шамоту, натхненного гуцульськими кахлями. Кожен фрагмент — як сторінка великої народної книги. Особливий, майже камерний штрих — присутність самих авторів у композиції. На рівні людського зросту зображені троє гуцулів, які сидять і грають на сопілках. Це не випадкові персонажі, а портрети Василя Вільшука, Йосипа Косовича та Михайла Мурафи. Таким чином митці тихо вписали себе у власний твір — не як творців над матеріалом, а як його частину, як учасників спільної мелодії.
Ще одне панно Мурафи колись прикрашало інтер’єр франківського театру ляльок, але після трагедії 1994 року, коли в сусідньому приміщенні обвалилася стеля, воно було втрачено — ще одна тиха втрата культурної пам’яті міста.
Сирні коники з дерева і радість гри
Іноді ідея приходить не як задум, а як внутрішня необхідність. Так сталося і з дерев’яними кониками Михайла Мурафи. Побачивши відео про те, як у горах виготовляють традиційні гуцульські сирні коники — обрядові, святкові, майже іграшкові, — митець відчув дивне, майже фізичне бажання повторити цю форму. Не з глини, не з шамоту, а саме з дерева — матеріалу, який, як і сир, народжується з праці рук і терпіння.
Сирний коник у гуцульській традиції — не просто забава. Це символ добробуту, руху, радості, продовження роду. Його ліпили до великих свят, ярмарків, дарували дітям, ставили на стіл як оберіг. У цій формі — архаїчна простота і глибока знаковість. Саме ця поєднаність гри й сакральності й зачепила Мурафу.
Перенесення сирної форми у дерево стало для митця не копіюванням, а діалогом. Дерево диктує свої правила: воно має напрям волокон, тріщини, вузли, пам’ять про вітри і дощі. Тут уже не можна «зліпити» — треба слухати. Кожен коник народжується з конкретного шматка дерева і несе його характер. Один — стрункий і стриманий, інший — масивний, важкий, із грубою фактурою, ніби вирізаний із самої землі.
Для цієї серії Михайло Мурафа спеціально придбав невеликий станок — допомогла письменниця Лариса Мончак. Але навіть механіка тут не головне. Основна робота — ручна: довге шліфування, врівноваження форми, пошук тієї межі, де коник ще впізнаваний, але вже не буквально «сирний». У деяких з’являються вершники — умовні, майже знакові фігури, які перетворюють об’єкт на маленьку сцену, на мінітеатр.
Ці дерев’яні коники — не іграшки у звичному сенсі. Вони радше образи, носії пам’яті. У них є гумор і дитяча безпосередність, але водночас — відчуття давнього обряду, що пройшов крізь час і змінив матерію. Як і більшість робіт Мурафи, вони балансують між декоративним і філософським.
Більшість коників із цієї серії вже поїхали до Києва на виставку. У майстерні залишився лише один — тимчасово, як каже митець. Він стоїть осторонь, ніби чекає свого часу, і водночас нагадує: традиція не зникає, якщо їй дозволити змінити форму.
Митець без гонитви за нагородами
За радянських часів Михайло Мурафа не отримував премій — завадила родинна історія, пов’язана з УПА. Не надто щедрим на відзнаки був і час незалежності. Та у 2022 році, з нагоди 75-річчя, міський голова Івано-Франківська Руслан Марцінків вручив йому нагороду «Міць і гордість міста» — за вагомий внесок у розвиток культури громади.
Його роботи зберігаються в Україні та за кордоном — у Польщі, Румунії, Угорщині, Словаччині, Канаді, США. Але сам митець не вимірює успіх географією чи відзнаками. Для нього важливіше — чути матеріал і залишатися вірним собі.
Мистецтво, яке не має часу
Михайло Мурафа належить до тих митців, які обирають повільність у світі швидкості. Він приборкує матеріал — він з ним розмовляє. Камінь, дерево, глина, шамот, метал — це лише різні голоси однієї стихії. Він може роками шукати потрібний камінь, відбивати зайве, доки в масиві не покаже себе форма. З пенька народжується жіноча фігура, з обвугленої колоди — образ із характером.
Він бачить у побутовому — сакральне. У простому — глибину. І саме тому його твори залишаються сучасними: вони нагадують, що головне — не форма, а дух. І поки в екзотичному саду навпроти школи росте тис і стоять скульптури, Франківськ має не просто митця, а живу пам’ять, втілену в глині, дереві й камені.
