Ім’я Олега Максимовича Адаменка (1935–2023) назавжди вписане в історію української та світової геологічної науки. Доктор геолого-мінералогічних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України, він був не лише дослідником надр, а й мислителем, який бачив у геології ключ до розуміння минулого, теперішнього й майбутнього людства. Його наукова спадщина охоплює глибинне геологічне картування, геоекологію, екологічну геоморфологію, дослідження четвертинних відкладів та унікальний феномен Старуні — місця, яке завдяки вченому стало світовим науковим символом, пише frankivsk.name.
Праці Адаменка сприяли глибшому осмисленню геологічних процесів, екологічної безпеки та раціонального використання природних ресурсів. Саме тому його ім’я часто згадують у контексті сучасних викликів — зміни клімату, сейсмічних загроз, деградації ландшафтів і пошуку балансу між розвитком і збереженням довкілля.
Формування характеру й наукової допитливості
Свій життєвий і науковий шлях Олег Адаменко розпочав у родині вчителів у селі Воловиця на Чернігівщині. Атмосфера поваги до знань і праці з ранніх років сформувала в ньому допитливість, дисципліну та прагнення до пізнання світу. Після закінчення середньої школи він вступив до Ленінградського гірничого інституту — одного з провідних технічних закладів тогочасного СРСР, який успішно закінчив у 1957 році.
Саме в студентські роки Адаменко усвідомив, що геологія для нього — не просто професія, а спосіб мислення. Його цікавила не лише структура порід чи корисні копалини, а й логіка розвитку Землі як живої системи, що постійно змінюється.
Школа експедицій та перші великі відкриття
Після завершення навчання молодий фахівець розпочав кар’єру в Західносибірській геологічній експедиції. Тут він пройшов шлях від старшого колектора до головного геолога, працюючи безпосередньо «в полі» — у складних кліматичних і природних умовах.
Географія його експедицій вражає масштабом: Західний Сибір, Алтай, Саяни, Евенкія, Якутія, Бурятія, Прибайкалля, Монголія, Киргизія, Таджикистан, Узбекистан, Казахстан, Хібіни, Молдова, Причорномор’я, Румунія, Чехія, Угорщина. Саме тут Адаменко став першовідкривачем родовищ поліметалів, залізних руд, рідкісноземельних і радіоактивних елементів.
Цей період заклав фундамент його подальших наукових досліджень. Практичний досвід, поєднаний із глибоким теоретичним мисленням, дозволив ученому бачити закономірності там, де інші бачили лише розрізнені факти.
Простір наукового злету
У 1974 році Олег Адаменко переїхав до Івано-Франківська. Відтоді його другим домом став Івано-Франківський національний технічний університет нафти і газу. Саме тут, на Прикарпатті, він досяг найвищих наукових вершин і сформував потужну школу геологів та геоекологів.
Він був академіком Академії наук технологічної кібернетики України, Української нафтогазової академії, Міжнародної академії наук, досліджень, технологій та інженерії. Олег Адаменко входив до президії Українського географічного товариства, був членом Наукового товариства імені Тараса Шевченка, а також віцепрезидентом підкомісії з геоархеології палеоліту Міжнародного союзу з вивчення четвертинного періоду (INQUA). Він став єдиним представником України в керівних органах цієї авторитетної міжнародної організації.
У 2010 році Олегу Адаменку було присвоєно звання «Людина року» в Україні. Його ім’я внесене до списку тисячі найвидатніших учених світу Американського біографічного інституту, а Кембриджський університет включив його до книги «Великі мислителі ХХІ століття».
Ці відзнаки стали підтвердженням того, що наукові ідеї українського вченого мали глобальне значення і впливали на розвиток сучасної науки далеко за межами України.
Карта наукових інтересів ученого
Науковий доробок Олега Адаменка налічує близько 900 праць, опублікованих в Україні, а також у Кореї, Китаї, Японії, США, Нідерландах, Німеччині, Польщі та Франції. У центрі його досліджень були три ключові напрями: глибинне геологічне картування, геоекологія та екологічна геоморфологія, а також дослідження четвертинних відкладів.
Бачити невидиме
Олег Адаменко розробив унікальну методику глибинного геологічного картування похованих під осадовими відкладами мезозойських і кайнозойських комплексів. Вона базувалася на комплексному використанні геофізичних методів — сейсморозвідки, електророзвідки, гравіметрії — і дозволяла створювати тривимірні моделі глибинних структур Землі.
Ця методика мала величезне практичне значення. У Західносибірській низовині вона допомогла виявити перспективні зони видобутку нафти й газу. В Україні, зокрема в Карпатському регіоні, Адаменко досліджував активні тектонічні розломи, оцінював їхній вплив на сейсмічну активність і процеси формування рельєфу.
Особливу увагу вчений приділяв зсувним процесам у гірських районах Карпат. Він розробив методи оцінки стабільності схилів і запропонував практичні рекомендації щодо запобігання обвалам та селевим потокам, що стало важливим елементом зменшення природних ризиків.
Наука відповідальності
Олег Адаменко був одним з піонерів геоекології в Україні. Він запропонував підходи до вивчення ландшафтів із урахуванням екологічного чинника, досліджував взаємодію геологічних процесів і екосистем, розробляв методи оцінки стійкості природних комплексів до антропогенного навантаження.
Під його керівництвом було здійснено оцінку геоекологічного стану довкілля Івано-Франківської області, проведено її районування для туристично-рекреаційних потреб, визначено природно-ресурсний потенціал регіону для стратегічного просторового планування. Він також ініціював створення системи моніторингу міського середовища Івано-Франківська та екологічне картування гірських екосистем Карпат.
Дослідження четвертинних відкладів і феномен Старуні
Одним із найглибших і найдовших наукових захоплень Олега Адаменка стало вивчення четвертинних відкладів — геологічного шару, що зберігає пам’ять про останні сотні тисяч років історії Землі. Саме цей період є ключовим для розуміння формування сучасних ландшафтів, кліматичних змін і появи людини. У фокусі його досліджень опинилася Старуня — невелике село на Івано-Франківщині, яке з наукового погляду є унікальним у світовому масштабі.
Старуня — це рідкісний природний «вузол», де поєдналися нафтогазоносні структури, поклади солей та озокериту, четвертинні відклади, грязьовий вулканізм і надзвичайно багатий палеонтологічний матеріал. Саме ця багатошаровість зробила територію ідеальною лабораторією під відкритим небом, де можна простежити взаємодію геологічних, кліматичних і біологічних процесів упродовж льодовикових і міжльодовикових епох.
Олег Адаменко понад 40 років системно досліджував Старуню разом із командою науковців ІФНТУНГ. Його підхід був комплексним: геологія поєднувалася з геофізикою, геохімією, палеонтологією, геоархеологією та екологією. Саме завдяки цим дослідженням Старуня отримала статус геологічної пам’ятки природи загальнодержавного значення на площі близько 60 гектарів.
Учений розглядав Старуню не як локальну аномалію, а як ключ до розуміння ширших процесів — міграції льодовиків, змін клімату, формування тундростепу та адаптації давньої фауни й людини до екстремальних умов.
«Маркери» землетрусів і клімату
Тривалі спостереження за Старунським грязьовим вулканом дозволили Олегу Адаменку висунути сміливу й науково обґрунтовану гіпотезу: вулкан може виконувати роль природного індикатора — «маркера» — сейсмічної активності на значних відстанях. Учений звернув увагу на те, що активізація грифонів, зміна інтенсивності викидів газів, нафти та мінералізованих вод часто збігалися в часі з потужними землетрусами в Карпатсько-Балканському та Середземноморському регіонах, зокрема в зоні Вранча, Італії, на Кавказі та в Середній Азії.
За спостереженнями Адаменка, після сильних сейсмічних поштовхів у ґрунтах Старуні виникають мікротріщини й порожнини, через які активніше виходять флюїди з глибини. Хімічний і мінеральний склад цих викидів змінюється залежно від відстані до епіцентру землетрусу, що відкриває можливість їх використання для довгострокового аналізу та потенційного прогнозування сейсмічних подій. Учений наголошував: лише системний моніторинг може підтвердити або спростувати цей зв’язок, але ігнорувати його — означає втрачати унікальний природний інструмент.
Не менш важливими були кліматичні «маркери» Старуні. Ідеально збережені туші волохатих носорогів, мамонта, коня, косулі та песця стали своєрідними архівами льодовикової епохи. На відміну від сибірських знахідок, де тварини зберігалися у вічній мерзлоті, у Старуні вони були природно забальзамовані в нафтово-озокеритових відкладах на глибинах 12–27 метрів.
Найціннішим для науки виявився вміст шлунків цих тварин — до сотні кілограмів неперетравленої рослинності. Саме він дозволив реконструювати рослинний покрив і кліматичні умови регіону льодовикового періоду. Старуня постала як вузька, але надзвичайно багата тундростепова смуга між північним і карпатським льодовиками — своєрідний «екологічний коридор», який приваблював великих травоїдних і, ймовірно, давніх людей.
На основі цих даних Олег Адаменко та його колеги припускали, що Старуня могла бути місцем активної діяльності кроманьйонців. Сліди поранень на одному з носорогів і знайдений поруч уламок списа стали аргументами на користь цієї гіпотези.
У своїх працях учений називав Старуню універсальним геологічним маркером — простором, де одночасно зчитуються сигнали землетрусів, кліматичних змін, еволюції ландшафтів і життя. Саме тому він ініціював розробку інвестиційного ландшафтно-архітектурного проєкту «Парк льодовикового періоду» в Старуні та наукового підґрунтя геопарку «Парк історії Землі» в Підгір’ї — як способу поєднати науку, освіту й відповідальний туризм.
Спадщина і сенс
Олег Максимович Адаменко залишив після себе не лише сотні наукових праць і відкриттів, а й особливий спосіб мислення — відповідальний, цілісний, спрямований у майбутнє. Він умів бачити в геології не лише науку про надра, а й інструмент збереження життя, природи та культурної пам’яті.
Його ідеї й досі надихають науковців, екологів, географів і всіх, хто намагається зрозуміти складну мову Землі. Саме тому постать Олега Адаменка по праву належить до вічних — тих, чий інтелектуальний слід не зникає з часом.
