Станиславів вважається одним із перших міст в Україні, в якому вулиці та приміщення освітлювали за допомогою “світильного газу”. АТ “Івано-Франківськгаз” – одне з найстаріших вітчизняних підприємств своєї галузі на Прикарпатті. Влітку 1873 року в Станиславові було остаточно схвалено проєкт будівництва міської газовні, пише frankivsk.name.
Цінна деревина
Як би це не було дивно, у 20 столітті в Станиславові були проблеми з деревиною. Попри густу лісисту місцевість, преса постійно писала про нестачу палива та його високу вартість. Це було пов’язано із цінами на послуги лісорубів, яких катастрофічно не вистачало.
Місцева влада прийняла рішення залучити до вирубки дерев в’язнів станиславівських тюрем. Втім, така ініціатива себе не виправдала та була скасована. Низька конкуренція спровокувала негативну поведінку серед лісорубів. Вони поводилися по-хамськи із роботодавцями та іноді крали деревину, інструменти.
Росла і спекуляція на деревині. У державному деревному складі Станиславова дістати паливо було практично неможливо. Владні люди, котрі мали свої лісництва, здавали ділянки для вирубки. Втім, спекулянти скористались такою можливістю та створили деревну монополію в регіоні. Громадські та державні установи отримували під вирубку важкодоступні ділянки, що спричиняло брак деревини для опалення.
Ціну на дерево, фактично, формували спекулянти. Серед відомих продавців були Бухвальтер Самуель та Вайнгартен Макс. Перший продавав дерево по 30-38 крон та мав склад на Галицькій,14, де раніше був будинок старців та калік. Вайнгартен торгував на Зосиній Волі, 17 (Коновальця) по 34 корони за зв’язку дров.
Втім, у цій складній ситуації з опалюванням можна було побачити один вагомий плюс – містяни вчились економити тепло. В газетах тих років друкували поради як правильно опалювати житло і при тому заощаджувати.
Каміни та гасові печі
Пічки у 20 столітті виготовляли з кахлів та оздоблювали різними орнаментами, багатими фігурками. А от каміни могли собі дозволити лише найзаможніші. Вони, крім практичного значення, мали прекрасний естетичний вигляд та прикрашали світські салони. Дрова для каміна зберігали або на горищі, або коло каміна.
У 1908 році в Станиславові сталась велика пожежа. Власник будинку на Святого Станіслава (тупик на вулиці Галицькій) погано замкнув дверцята каміна, іскра потрапила на полінця, що зберігались поруч, та спровокувала пожежу. Пожежники працювали тоді аж чотири години.
Школи та державні установи опалювали коксом. Він був дешевшим за деревину. Найчастіше для цього використовували гасові печі. Про них періодично писав на своїх сторінках “Кур’єр Станіславівський”. У 1908 році пічку можна було замовити у Відні. Вона мала регулювач вогню та автоматично гасила полум’я. Не мала чаду та коптіння. Такий агрегат можна було купити у трьох розмірах.
Значно рідше на початку 20 століття використовували газ. Тоді за допомогою нього, переважно, освітлювали вулиці та приміщення. В 1905 міська газовня використала для опалення 3769 кубометрів газу. Це було на 1115 більше, ніж в 1904 році. Все частіше господарі купляли та встановлювали газові плитки для приготування їжі.
На початку 20 століття на Тринітарській площі був базар. В холодну пору року місцеві продавчині набирали в пляшки гарячу воду та гріли руки й ноги. Втім, такий метод активно використовують старші люди й досі. Та й на сучасних ринках “гарчі пляшки” не будуть зайвими.
“Світильний газ”
“Світильний газ” не був схожим на блакитне паливо. Він утворювався в результаті перероблювання відходів нафти, а пізніше і вугілля. В результаті отримували також аміак, смолу та кокс. Виробництво газу було недешевим процесом. Та й використовувався він лише для освітлення вулиць. Звідси й назва – “світильний газ”.
Перші ліхтарі з’явились на Дністровській, вул. Незалежності, площі Ринок, Галицькій, Мазепи та Міцкевича. Першою в Станиславові газифікували Ратушу. За певний час, світильний газ став привілеєм для будинків багатих містян. В той самий час, більша частина українських міст навіть не знали, що таке “світильний газ”. Відомий та звичний нам природний газ з’явився вже після війни.
До слова, в Газовому музеї Івано-франківська можна побачити міні версію Ратуші з вуличним освітленням.
Цікаво, що “світильний газ” на початку 20 століття став використовуватись і у побуті. Наприклад, в музеї є газова праска. Металева труба в корпусі, через шнур, приєднувалась до газової труби чи балону. Газ, що згорав всередині праски, нагрівав прилад. Паливо почали використовувати й у приготуванні їжі та нагріванні води в газових колонках.
В місцевих кінотеатрах навіть була реклама “світильного газу”. Її демонстрували перед фільмом на кольорових скельцях. Зображали газові пристрої зі закликами до купівлі та перевагами їх використання.
Станиславів був одним із перших міст, де почали виробляти власний газ. Випередили його лише Одеса та Львів. В період Австро-Угорщини, після Відня, прийшла черга на газифікацію і для Галичини: Львова, Кракова та Станиславова.
Еволюція “Станіславгазу”
50-ті роки минулого століття ознаменувались завершенням етапу використання світильного газу на Станиславівщині. Підприємство, що виконувало дані послуги, не справилось з обсягами потреб населення. Прийшли до висновку, що слід будувати газопровід.
Виконавчий комітет Станиславівської міськради прийняв рішення, що з 1 січня 1953 усі квартири переходять на зріджений газ. Новостворена контора “Станіславгаз” у 1955 проклала 28 км газових мереж. Таким чином було газифіковано близько 3300 квартир.
Починаючи з 1960 року до 90-х активно будувались та вводились в експлуатацію об’єкти інфраструктури, що займались транспортуванням, зберіганням та розподілом скрапленого газу. У 1975″Облпромпобутгаз” реорганізували у “Івано-Франківськгаз”.
90-ті роки принесли зміни й на виробництві. Активно вводились нові технології, обладнання та матеріали. На підприємстві використовували “килимовий” контроль газової мережі. Активно проводились комп’ютеризація відділів, облік витрат, вдосконалювалась робота аварійних газових служб, встановлювали сучасні вимірювальні системи.
1994 ознаменувався реорганізацією в акціонерне товариство з газопостачання та газифікування. Втім, завдання “Івано-Франківськгаз” залишились такими як у 19 столітті: транспортування та постачання газу, експлуатація газопостачальних систем, проєктування, будівництво та ремонт газопроводів. Газифікація Франківщини та матеріально-технічне забезпечення підприємства продовжує набирати обертів.
У 1995 газ постачали 5124 км трубопроводів, з них у селах – 3412 км. 237 тис.квартир були з газом, з них 79 тис. у сільській місцевості. Було газифіковано 243 села та 2274 населених пункти.
З грудня 2010 “Івано-Франківськгаз” став з відкритого публічним акціонерним товариством.
2015 був роком налагодження комунікацій з клієнтами. Впроваджувались нові канали зв’язку та онлайн-сервіси.
У червні 2018 пройшла реорганізація структури компанії. З дев’яти регіональних відділень зробили шість. Це дозволило досягти балансу між кількістю персоналу компанії та кількістю споживачів у зоні газопроводів.
