Споконвіку у горах розводили овець. Вівця — тваринка невибаглива в їжі, легко переносить всі тяготи високогірного клімату: морози їй не страшні, і літню спеку перенесе без проблем. Тому на Прикарпатті разом з появою перших людей з’явились і вівці, адже це іжа і теплий одяг, пише сайт frankivsk.name.
Вікові звичаї прикарпатців
За багато століть склались усталені традиції вівчарства. На початку травня господарі стригли овець, запасаючись шерстю, щоб протягом літа та осені виготовити одяг до холодів. Потім пострижених тварин віддавали на випас на полонини. Випасом та доглядом займались досвідчені господарі, які мали власні великі території лук та кошари для утримання значної кількості овець. Чабанство передавалось у спадок від батька до сина, професія була вельми поважною і високооплачуваною. Сім’я чабана була шанованою у суспільстві, з ними рахувались і старались товаришувати, займаючи з ними “блат”. Попри всі плюси цієї професії, вона мала багато незручностей. За традицією, найстарший пастух з весни до пізньої осені не повертався додому, залишаючись весь час з “товаром”, оскільки порушення могло накликати біду на всю отару. За цей час треба було витерпіти літню спеку, кількаденні дощі підряд, щоденні ранкові підйоми для доїння, а це щонайменше кількасот овець, сторожувати від дикого звіра прийняті під опіку тварини.
Крім цього, одним з найвідповідальніших моментів було перероблення молока. Адже за один день було потрібно переробити велику кількість літрів отриманої продукції. Цей процес був довготривалий. Спочатку після доїння молоко проціджували та очищували, потім варили у великих казанах, далі з нього робили сир. Перероблений сир вивішували відстоятись, він мав пробути у полотняному мішку кілька днів. Потім сир виймали і виставляли на горищах, щоб він дозрів і трішки підкоптився, оскільки ватра також за традицією ніколи не гасла. Через кілька тижнів з нього робили бринзу.
За літування власник овець отримував певну кількість бринзи. Пастухи-помічники як плату за роботу теж отримували бринзу. Решту виготовленої продукції забирав власник полонини.
Радянські зміни у вівчарстві
З окупацією Прикарпаття Радянським Союзом цю відточену схему було зламано: власники полонин і справжні господарі визнані куркулями, репресовані та вислані, землі і худоба відібрані й загнані в колгоспи, для людей створені такі умови, що тримати будь-яку худобу у приватній власності стає неможливим. В результаті головними чабанами-ватагами — стають люди, які в кращому випадку бачили процес виготовлення бринзи, бувши ще юними підпасичами. Люди в колгоспах не хочуть працювати, але оскільки змушені, то працюють тільки абияк. Вівці, попри їхню невибагливість в їжі, утримуються надголодь, а отже і молока дають в рази менше. Зате нова влада придумала інновацію: кожен колгосп має виконати план. При цьому вказували показники, які брались просто зі стелі, не враховуючи можливі спроможності підприємств. В результаті вівчарі змушені докуповувати продукцію в інших регіонах, щоб виконати план. Та при цьому кількість виготовленої продукції не змінювалось. Як результат — порожні прилавки. Вівчарство перетворилось із прибуткової галузі із віковими традиціями, родинними династіями та смачною продукцією в збиткову.
Часи незалежності
Зі становленням незалежності реанімувати вівчарство не вдалося. Було втрачено досвід, породи овець та любов до важкої праці, яку дійсно треба було робити тільки при великій любові до ремесла. Звичайно, залишилась невелика кількість ентузіастів-господарів, які продовжували займатись вівчарством, та масштабного поновлення галузі не відбулось. До прикладу, якщо на період 1930 років у високогірних районах Карпат налічувалось до 180 тисяч овець. На початок 2000 років цей показник сягав близько 10 тисяч на все Прикарпаття.
Перспектива розвитку
Після 2020 року з’явилась тенденція до збільшення поголів’я овець на Івано-Франківщині. Так почали з’являтися невеличкі ферми сімейного типу, які утримують невелику кількість овець, і вони виробляють крафтові сири.Так з’явилось господарство на Коломийщині, яке експортує свою продукцію в Арабські Емірати. Перспективним для розвитку вівчарства є Косівщина. Тут продовжують виготовляти чудові гуцульські килими та ліжники, для виготовлення яких потрібна овеча шерсть. Тому вівчарство тут має чи ненайбільший показник поголів’я овець.
За словами Василя Стефурака, голови громадської організації “Асоціація вівчарів”, який, до речі, сам є власником вівчарського господарства в селі Молодятин Коломийського району, стверджує, що потенціал для розвитку вівчарства на Прикарпатті залишається чималим. Щобільше, є люди, які щиро прагнуть відновити цю галузь. Єдине, чого бракує цим ентузіастам, то це коштів для старту бізнесу чи продовження його розвитку. Чоловік також наголошує, що вівчарство в цілому світі є дотаційним, наводячи приклад Швейцарії. Тож якби держава звернула на цю проблему увагу, розробила план розвитку та допомогла і підтримала прикарпатських вівчарів, то від цього б виграли всі.
